Коли ми були щасливі
Мене звати Ганна. Я народилася у першій половині 1970-х рр в місті Маріуполь. Моя мати
працювала реабілітологом , а батько був механіком на мореплавних суднах. У родині нас було
троє дітей. Я мала старшого брата та молодшу сестру. Закінчила школу в Маріуполі, потім
навчалася у медичному коледжі а згодом закінчила Донецький медичний університет імені
Горького. Працювала медичною сестрою а потім стала лікарем-терапевтом, також мала ще один
фах – лікар ультразвукової діагностики в дитячій міській поліклініці міста Маріуполь. Заміжня, маю
чоловіка. З моїм чоловіком ми уже разом більше 27 років. Маємо доньку Катерину 26 років. Valerij
працював на будівництві а потім в електрокомпанії.
Дитяча лікарня як надія на порятунок
Вранці 24.02.2022 я, як завжди, збиралася на роботу. До мене зателефонувала донька з Києва і
запитала «Мамо, що відбувається? Над Києвом літають літаки і чутно вибухи!» Я відповіла, що не
знаю. По дорозі на роботу все було як зазвичай, проте коли проїжджали поблизу заводу
«Азовсталь» ми помітили, що на територію заводу заїжджали танки.
Коли приїхала на роботу до лікарні, то до лікарні вже було доставлено пораненого підлітка без
кисті руки. О 07:00 до лікарні надійшло повідомлення, що потрібно винести всі цінні речі до
бомбосховища. Ми спустилися до бомбосховища. Лікарню охопив хаос і паніка. Усіх співробітників
перевели до хірургічного корпусу, розподіляли обов’язки. До лікарні поступали спершу лише
поранені діти, а потім всі люди, які могли дібратися. Налякані люди прибігали до лікарні,
сподіваючись на те, що лікарню бомбити не будуть ні в якому разі, адже це суперечить правилам
ведення війни. Перелякані люди стояли, сиділи і лежали не лише в палатах а й на коридорах.
Люди спали на ліжках без матраців. Матрацами ми затулили вікна для того щоб осколками битого
скла не поранило людей і для маскування світла.
У цей же день громадський транспорт зупинився. Ті робітники, які могли дістатися додому, їхали
додому. Почалися тяжкі трудові дні без вихідних.
Остання дорога додому
Першого дня я не змогла дібратися додому і залишилася на роботі. А наступного дня я
повернулася додому і ми з чоловіком вирішили, що мені краще буде переїхати жити до моєї
матері, бо звідти було ближче ходити на роботу.
Коли я прощалася з чоловіком, то у моїй голові промайнула думка, що ймовірно це наша остання
з ним зустріч у нашому житті. Я йшла від квартири і подумки прощалася з своїм чоловіком, з
квартирою і взагалі з життям, яке було ще кілька днів тому. Уже наступні миті відіграв роль
інстинкт самозбереження. У моїй голові не було думок про те, що буде завтра чи наступної миті, я
лише постійно молилася Богу і оглядалася скільки стін мене огороджує від вулиці, де проходять
обстріли. Мені здається, що я до кінця своїх днів ще буду рахувати кількість стін між мною та
вулицею…
Справжній апокаліпсис
Кількість поранених, які поступали до лікарні вже ніхто не міг порахувати. Поранених дітей
доставляли броньованим банківським автомобілем. Обладнання та медикаментів критично не
вистачало. На одного пацієнта залишали лише 1 скальпель. Для перев’язки поранених я з будинку
винесла майже всю постільну білизну та інші речі, бо матеріалу в лікарні вже не було. Кого трохи
підлікували, того потім відправляли додому. Ми лікарі розуміли страх в очах людей але водночас і
пам’ятали про коронавірус та інші інфекції і розуміли, що не маємо можливості забезпечити
необхідні гігієнічні умови.
Тіла померлих у лікарні складали у спеціально відведеному коридорі адже нести тіло померлого
по вулиці до моргу було небезпечно.
Уже 09.03.2022 на територію лікарні скинули авіабомбу. Бомба впала між дитячим корпусом,
пологовим будинком та жіночою консультацією. Тоді місто залишилося без світла, без тепла та
води.
У лікарні ввімкнули генератори, від яких працювали апарати штучного дихання та шафи для
стерилізації. Воду питну доставляв міський водоканал, воду для прибирання ми діставали зі снігу
або збирали дощову воду.
На той момент люди в лікарні уже не панікували, а ходили мовчки. Тільки було чутно крики
матерів поранених дітей і стогін поранених. Мабуть, плакати уже не було сліз.
Для приготування їжі в подвір’ї було розведено вогнище. Там готували суп. Дров у лікарні не
було, чоловіки принесли з приміщення, що будувалося поряд, дошки. Також зрізали дерева
поблизу лікарні які було пошкоджено авіа ударом та обстрілами. Великого запасу продуктів
харчування на території лікарні щоб нагодувати всіх людей не було. Деякі продукти підвозили
волонтери. Одного разу волонтери нам привезли лише пачку пельменів і ми розділили їх на всіх
по 3 штуки на кожного. Пельмені я хотіла їсти і віддала хірургу адже йому треба було мати
звідкись сили. Хірург оперував майже цілодобово майже в екстремальних умовах. Я не мала
апетиту і ще ходила до маминого дому, де були запаси їжі.
Двічі за крок від смерті
У місті Маріуполь зник мобільний зв’язок. Чи живі мої донька та чоловік я не могла знати. Яка
ситуація навколо ніхто не знав, інформації черпати не було можливості. Хтось із людей сказав, що
поблизу зупинки лише в одному місці є мобільний зв’язок. Я дочекалася коли припинилися
обстріли і, підкрадаючись пішла до тієї зупинки. Слава Богові, я зателефонувала до Києва і донька
мене попросила тікати з міста.
Після розмови я відчула полегшення проте не змогла зв’язатися з чоловіком. Він залишився на
іншому кінці міста. Нас розмежовував завод «Азовсталь», де тривали найтяжчі бої.
Після дзвінка я попрямувала назад до лікарні. У цей час під двері лікарні було підкинуто
шестимісячного хлопчика, малюк розплакався і я взяла його на руки щоб заспокоїти. Потім з
малюком на руках я пройшла до кухні щоб знайти хоча б якусь дитячу суміш аби його нагодувати.
Якраз у цей час було кинуто авіабомбу на територію лікарні. Такого гучного звуку я ніколи в житті
не чула. Мені здалося, що від цього звуку навіть білизна змістилася на тілі. Серце завмерло проте
добре, що дитина у цей час була в мене на руках адже за цього хлопчика я переживала більше ніж
за себе! Мені було його шкода, адже він був доглянутий і якби не війна, то мати б його не
залишила (але не відомо взагалі чи мати була ще живою і взагалі ми не бачили хто приніс цю
дитину). Авіабомба впала на те місце, де я проходила кілька хвилин тому, коли поверталася із
зупинки. У цей момент я подумала, що цей день – це ще один мій день народження.
Третій мій названий день народження був 16.03.2022, коли на драматичний театр було скинуто
авіабомбу. Уже на той час мобільного зв’язку не було навіть на тій зупинці, але був зв’язок лише
поблизу драматичного театру. Після телефонної розмови з донькою біля драматичного театру я
знову повернулася до лікарні і лише там я почула від людей, що театру більше немає.
Порятунок рідних
В останній телефонній розмові я пообіцяла своїй доньці Катерині, що тікатиму з міста.
Повертаючись з роботи 16.03.2022, я потрапила під обстріл. Вуличні бої відбувалися у дворі моєї
матері. Через загрозу для власного життя я дивом дісталася додому. Мені довелося перебігати від
під’їзду до під’їзду, ховатися за деревами і за всіма перешкодами, що траплялися на шляху.
Наступного дня до лікарні я дібратися вже фізично не змогла.
18.03.2022 згорів будинок матері.
28.03.2022 я вирішила спершу відправити з міста свою матір, сестру та двох племінників. На
територію України нас, на жаль, вже не впускали військові.
Мої рідні пішли йшли понад дві години до автостанції Володарськ. Звідти волонтери вивозили
біженців на територію країни-агресора.
Воз’єднання родини
Ще майже місяць я залишалася чекати свого чоловіка, але звісток не було. Не було навіть
можливості зв’язатися з сусідами адже всі тікали як миші і в місті досі не було мобільного зв’язку.
Документи мої та чоловіка залишалися у мене. Потім якимось дивом дійшло повідомлення від
доньки, що Валерій живий та виїхав з міста. Тоді і я шукала можливості покинути місто, але
дістатися тим шляхом, яким їхали моя мати та рідні, уже було неможливо.
Знайшлися волонтери, які запропонували вивезти мене незаконним способом. Все вдалося.
Будучи в дорозі, я знала, що всі мої рідні чекають мене в Санкт-Петербурзі. Там проживав старший
син моєї сестри.
Коли я зустрілася з рідними, то ми лише довго плакали і навіть не хотіли розмовляти між собою.
Найбільше емоції переповнювали мою матір адже напередодні війни мій брат помер і моя мати,
ще не оговтавшись від втрати сина, боялася втратити доньок і внуків. Власне життя її не хвилювало
Чому саме Фінляндія стала нашою наступною домівкою
Перебувати на території держави, яка нам зробила стільки лиха, не хотілося навіть жодного
зайвого дня. Нам всі обличчя людей були огидними. Одного дня донька Катерина запропонувала
нам: «А давайте поїдемо до Фінляндії! Я прочитала, що це країна найщасливіших в світі людей!»
Ми зібрали речі і довірилися їй. 26.05.2022 ми відправилися до Естонії а вже потім до Фінляндії.
Проживаючи у Вілппулі, ми зрозуміли, що не зможемо довго жити в іншій країні. Тут, в спокої,
дуже часто перекручую в голові ті події і розумію, що хочу додому. Я мрію повернутися додому, в
рідне Місто, працювати лікарем як і колись працювала. Мені соромно мати статус біженки. Я хочу
допомагати іншим а не просити допомоги!
Знаю, що після перемоги ми повернемося, проте Маріуполь буде вже іншим містом. Вірю, що ми
його відбудуємо швидко проте як там жити, коли не має вже живими багатьох друзів, знайомих,
сусідів, коли в пам’яті й досі залишилися картинки того жахіття, що бачила на вулицях?
